Коломия від найдавніших часів

         Коломия - одне із старовинних міст України. Перша літописна згадка про Коломию належить до 1241 року і стосується коломийської солі. 

    Вивчення речових джерел, що висвітлюють історію Коломиї підтверджує, що територія сучасного міста починає інтенсивно заселятися з VII ст. до н.е. Первісні коломияни займалися землеробством і скотарством, використовуючи залізні знаряддя праці. З І половини І тис. н.е. на сучасній території міста проживають носії культури карпатських курганів, які за своїми ознаками були пов'язані із слов'янським етногенезом. 

            Важливими подіями в житті коломиян позначилися VI-VIII ст., коли на південно-західному кордоні Київської центральної держави виникає, розвивається і виконує певні політичні та соціально-економічні функції поселення сучасної Коломия. Ці всі передумови привели до створення та становлення Коломиї торгівельної, центру посередницької торгівлі на перехресті шляхів із Західної до Східної Європи. 

     Розвиток міста в епоху середньовіччя мав певні особливості у порівнянні з іншими подібними містами Центрально-Східної Європи. Тут відбувається польсько-шляхетські сеймики, укладаються міжнародні угоди між Польщею і Волощиною. Розвиток цехового ремесла, привілеї польських королів не лише сприяли господарському розвитку цілого Покуття, а й піднесенню Коломиї як його політико-культурного центру. Цьому сприяло й те, що Коломия як вільне королівське місто Польської корони в 1395-1565 рр. отримало від короля та сейму більш як вісім розлогих привілеїв на право економічної та зовнішньоекономічної діяльності. У 1405 року місто отримує Магдебурзьке право. Найпоширенішими галузями ремесла у Коломиї стає кравецтво, кушнірство, ткацтво, бондарство, гончарство, різництво, пекарство. У здійсненні широкомасштабної торгівлі велику роль відіграло прокладення поштового зв'язку і будівництво шосейних шляхів. До 1939 р. Коломия стає другим після Львова центром культурно-громадського життя Галичини. Після Другої світової війни місто розвивається як і більшість подібних міст України. 

      Початок Другої світової війни та переділ території Польщі між СРСР і Німеччиною згідно пакту Молотова-Ріббентропа стали черговим переломним періодом в історії Коломиї. 17 вересня членами КПЗУ було створено ініціативний комітет, який взяв на себе функції тимчасового управління, оскільки вже кілька днів у Коломиї панувало безвладдя – польська адміністрація, як цивільна, так і військова покинула місто. 18 вересня 1939 р. підрозділи Червоної армії увійшли в Коломию. 

Першими в’їхали бійці 81 кавалерійського ескадрону, які одразу зайняли залізничний вокзал, міст через Прут, пошту, телеграф, банки. Наступного дня прибули танкові підрозділи, а вже за ними – цивільні службовці та партійні діячі, учителі й лікарі. Життя в місті перебудовувалося за новими правилами. 

     У жовтні було створено тимчасову міську управу на чолі з офіцером танкової групи Андрієм Бойком, згодом першим секретарем Коломийського МК КП (б)У. 22 жовтня 1939 р. відбулися вибори до Народних Зборів Західної України, що мали на меті офіційно і „демократично” утвердити нову владу. На виборчі дільниці коломиян зганяли силоміць. Від Коломийського повіту було обрано 36 делегатів, в тому числі з Коломиї Ш. Шехтер, В. Білана, І. Михалевського, О. Кузьму, М. Черкаса, В. Проців і Ф. Сенюка. У грудні Тимчасове управління міста змінив Коломийський повітовий виконавчий комітет. А в лютому 1940 р. на підставі постанови Станіславського облвиконкому створено Коломийську міську раду депутатів трудящих, головою якої став В. Білоус.       

 Нові керівні структури міста формувалися здебільшого з прибулих зі сходу урядовців. 24 березня 1940 р. коломияни вперше обирали своїх представників у Верховну Раду СРСР і Верховну Раду УРСР. За висунутих від „блоку комуністів і безпартійних” кандидатів у Коломиї проголосувало майже 98% виборців, але ці вибори і такий їх результат аж ніяк не можна вважати відображенням реальних прагнень мешканців міста. Відбулася і територіально-адміністративна реформа – згідно указу Президії Верховної Ради УРСР наприкінці січня 1940 р. на території колишнього повіту, окрім Коломийського утворено ще 14 районів. Уже 1 жовтня 1939 р. почала виходити газета „Червоний прапор” як орган спочатку Тимчасового управління міста Коломиї, відтак Коломийського міськкому і райкому КП(б)У міськради і райвиконкому Станіславської області. 

    Радикальні зміни відбулися і в економіці: приватні підприємства націоналізовано, безробіття зменшилося частково за рахунок того, що вже від початку 1940 р. чимало коломиян „добровільно” виїхали на роботу до Східної України, зокрема на шахти Донецького басейну. 

     Загалом встановлення радянської влади принесло певні позитивні зміни: усвідомлення того, що здійснилося омріяне багатьма поколіннями об’єднання західно-українських земель зі східно-українськими в єдиній державі; чималий поступ відбувся в галузі українізації шкільної освіти: у 1935 р. з 23 середніх і початкових шкіл Коломиї було лише 4 українські, а в 1940 р. у місті працювало 15 українських, 1 польська, 1 єврейська школи. Приблизно така ж ситуація склалася і в повіті: 118 польських, 5 німецьких, 4 українських і 3 єврейські школи у серпні 1939 р. і 118 українських, 19 польських і 8 єврейських у 1940 р.; поліпшилося (особливо в селах) і стало безкоштовним медичне обслуговування; відчутно підвищено заробітну плату, зменшувалося безробіття; селянам роздано землю. Але всі позитивні нововведення були нівельовані жорстокими репресіями, які влада розпочала буквально з перших днів перебування в місті. Це був планомірний і широкомасштабний наступ на українське національно-патріотичне, культурно-освітнє, громадсько-політичне і релігійне життя. 

     Заарештовано, а згодом засуджено або знищено передових українців міста і району, а їх родини вивезено до Сибіру. Таких же переслідувань зазнали і представники польської, німецької та єврейської меншин. У 1940 р. за розпорядженням радянської влади змушені були виїхати на історичну батьківщину коломийські німці. Одразу ж після „золотого вересня” були заборонені всі польські та українські політичні партії, громадські й молодіжні організації, різні соціально-економічні, культурно-освітні та наукові товариства, припилили свою діяльність видавництва, редакції чисельних коломийських часописів, зачинено читальні, а з бібліотек вилучено ідейно застарілу літературу й замінено її комуністичною. Трагічним для коломиян став і період німецької окупації – 1941–44 рр. Після нападу Німеччини на СРСР радянська цивільна і військова адміністрації спішно покинули Коломию і вже 2 липня 1941 р. місто було вільне від більшовиків, які перед своїм відступом вивезли з коломийської тюрми всіх в’язнів, підірвали вокзал і майстерні колишньої фабрики Біскупського. 

     Члени місцевої ОУН одразу сформували Українську окружну управу на чолі з професором гімназії А. Княжинським та поліцію. На ратуші та інших будівлях вивішено синьо-жовті прапори. На початку липня місто зайняли війська 8-го угорського корпусу. Знову змінено адміністративно-територіальний устрій – відновлено ґміни, повіти й округи. Від 1 серпня 1941 р. Коломия оголошена центром Коломийської округи, яка охоплювала досить велику територію – сюди входило декілька встановлених радянською владою районів. 

      У цей період в Коломиї відновилося українське суспільне життя, запрацювали кооперативи. 6 липня вийшло з друку перше число часопису „Воля Покуття”, органу Українського революційного проводу й ОУН (в 1941–42 рр. виходив у Коломиї, а 1943–44 рр. – у Львові). 31 серпня 1941 р. члени ОУН організували в Коломиї величне Свято Зброї, яке зібрало представників з цілої округи й засвідчило прагнення українців здобути незалежну державу. 

     З метою підготовки до формування української збройної сили було створено в місті старшинську школу ОУН. Та плани й сподівання українців не співпадали з намірами окупантів. 10 серпня влада в Коломиї перейшла до рук німецької адміністрації, яка за час свого порядкування в місті знищила чимало українських патріотів і майже все єврейське населення. На території міста було створено три гетто, де примусово утримувалися коломийські й привезені з інших міст і сіл євреї. Більшість з них було розстріляно, а близько 2 тисяч відправили у концтабір польського міста Белжець. Врятуватися вдалося лише одиницям. Наймасовіші розстріли коломиян відбувалися у лісі біля села Шепарівці. Загалом за період окупації коломийським гестапо розстріляно 17465 мешканців міста, 2682 – вивезено на роботи до Німеччини. Багато коломиян воювали на фронтах Другої світової війни в різних арміях, активно вступала коломийська молодь і в ряди ОУН та УПА. Попри розстріли, облави, труднощі воєнного часу в місті діяли освітні заклади, українські кооперативи та Окружний театр, трупа якого налічувала понад 100 акторів та музикантів з різних міст України. 

     Підприємства ж здебільшого були переорієнтовані на військові потреби. 28 березня 1944 р. радянські війська, а саме перша гвардійська танкова бригада полковника В. Горєлова, без значних боїв здобули залишену вже німцями Коломию. Слідом за танками у місто ввійшла піхота – бійці 351-ї стрілецької дивізії. Згідно даних радянської адміністрації німці за час окупації спалили 1406 будинків, знищили залізничний вокзал, 28 промислових підприємств, 15 навчальних, 7 медичних та 13 культосвітніх закладів. Відступ німецьких військ та захоплення Галичини Червоною армією ознаменували собою початок нової епохи в житті краю і Коломиї зокрема, радянської, яка тривала майже 50 років. Цей тривалий період у житті міста відзначений як трагічними й жорстокими подіями, традиційною радянською „демократією”, так і розвитком (в рамках радянської ідеології і принципів господарювання) економіки, будівництва, освіти й медицини. 

      Уже в перші повоєнні роки змінився національний склад населення Коломиї: значно зросло число росіян військовослужбовців Червоної армії, урядовців, партійних діячів, учителів та лікарів, які масово прибували до міста для утвердження влади і насаджування комуністичної ідеології й боротьби з націоналізмом; зменшилася чисельність польської общини за рахунок переселення поляків з українських територій до Польщі; невеликий відсоток єврейського населення, яке в довоєнні роки становило майже половину мешканців міста, складали вихідці з півдня України й Молдавії, бо коломийських євреїв внаслідок дій німецьких окупаційних властей в Коломиї майже не залишилось; вперше за багато років найбільшу частку міського населення становили українці, число яких поповнилося й переселеними з території Польщі лемками внаслідок операції „Вісла”.  Одразу з встановленням радянської влади великі сили служб НКВС були направлені на придушення потужного національно-визвольного руху, внаслідок чого тисячі здебільшого молодих українців, зокрема й з Коломиї та Коломийщини, вбито та відправлено в сталінські табори. Таким чином ліквідовано було широку мережу ОУН, яка діяла в місті, коломийський районний провід та молодіжні патріотичні організації.  Масові репресії були спрямовані й проти української інтелігенції. 2 лютого 1946 р. напередодні виборів до Верховної Ради СРСР в місті заарештовано понад 70 осіб, частина з яких – педагог І. Лобода, інженер К. Сербинський, актор Б. Вонсуль та інші – померли після примусового щеплення невідомою вакциною. Жорстокого переслідування зазнали і священнослужителі греко-католицької церкви, ліквідованої радянською владою 1946 р. Їх відправляли на каторгу або ж змушували приймати православ’я. Всі церковні споруди міста до 1947 р., окрім церкви св. Михаїла, були зачинені, відтак переобладнані, або перебудовані й використовувалися для інших цілей. Найбільше постраждав від втручання будівельників парафіяльний римо-католицький костел, споруджений у стилі українського бароко, який перетворено на двоповерховий магазин. Керівництво містом здійснювалося виборним органом –міською радою та виконкомом міської ради. 

     Головами міста в цей період були: Каташенко Михайло Семенович 04.1944–09.1944 Кононенко Григорій Пилипович 09.1944–02.1945 Гаврищук Григорій Васильович 1.02.1945–1.02.1950 Пантелюк Юрій Йосипович 28.12.1950–18.01.1952 Приймачук Богдан Іванович 11.02.1952–29.10.1956 Олексюк Степан Дмитрович 16.11.1956–4.01.1963 Воробйов Василь Маркович 01.1963–14.08.1970 Томей Омелян Михайлович 14.08.1070–1972 Манів Зеновій Олексійович 25.12.1972–17.06.1975 Голуб Василь Васильович 27.06.1975–29.11.1979 Ільницький Володимир Павлович 27.11.1979–28.05.1986 Мелешко Іван Степанович 28.05.1986–1988 Юзюк Михайло Іванович 12.02.1988–6.03.1990 Велику роль у всіх сферах міського життя відігравав міський комітет КПУ. Коломияни брали участь у формуванні Верховної Ради СРСР та УРСР, обираючи на виборах своїх представників до цих органів. Радянські вибори були формальністю, яку аж ніяк не можна назвати вільним волевиявленням народу. Але майже всі депутати від Коломиї та Коломийщині, обрані за всі роки радянської влади були українцями. Економіка формувалася за єдиною системою повної залежності від центру. Рушіями економічного зростання, яким підпорядковувався всі без винятку сфери виробництва, стали п’ятирічні плани. Розбудовано і розширено виробництво на давніх довоєнних підприємствах – щетинно-щітковій (засн. 1880 р.), ткацькій (засн. 1898 р.), паперовій (засн. 1883 р.) фабриках, заводі „Коломиясільмаш” (колишня фабрика Л. Біскупського, засн. 1869 р. ), цегельному (засн. 1870 р.) та пивоварному (колишня броварня Бреттлєра) заводах. Засновувалися й нові підприємства, зокрема швейна (1945 р.), килимарна (1945 р.), взуттєва (1949 р.), гардинна (1956 р.) фабрики, деревообробний завод (1948 р.), лісокомбінат (1959 р.), завод КРУ (1979), „Електрооснастка”. Розвивалася в нових умовах і за новими правилами й харчова промисловість.  Відсутність конкуренції і замкнений товарообіг не сприяли якості та швидкому оновленню продукції.  

       Однак, найбільше коломийське підприємство завод „Коломиясільмаш”, на якому у 1970 р. працювало близько 2,5 тис. працівників, експортувало свою продукцію – навантажувачі для сільськогосподарських робіт на Кубу (2 тис. шт.). Масштабне житлове будівництво в Коломиї розпочалося від 1960-х рр. Спочатку виросли багатоквартирні будинки на сучасній вулиці С. Бандери, відтак з’явилися нові житлові мікрорайони вулиць С. Бандери, М. Лисенка, І. Богуна, Моцарта, М. Грушевського. 

      Ці типові для всього Радянського Союзу споруди не мають архітектурної цінності, не додають місту самобутності, але проблему житла певною мірою вони вирішували. Наприкінці 1960-х–на поч. 1970-х рр. новими будівлями доповнено і коломийське середмістя – універмаг „Коломия”, пошта, кінотеатр ім. Мирослава Ірчана та Будинок торгівлі стали своєрідним дисонансом на тлі австрійської архітектури міста. 

       Майже одразу після закінчення війни реформовано заклади освіти. У 1947–48 н. р. в місті було 9 шкіл: 4 середні (2 українські – чоловіча й жіноча, 2 російські – чоловіча й жіноча), 3 неповні середні школи й 2 початкові. Організовано також школи робітничої молоді та школи неписьменних і малописьменних. На кінець 1980-х рр. в Коломиї було 11 шкіл: 4 восьмирічні, 6 середніх і середня школа-інтернат, з них – дві з російською мовою навчання. Для усестороннього розвитку дітей в місті діяли музичні школи – №1 (засн. 1921 р.) та №2 (засн. 1982 р.), спортивні – ДЮСШ №1 (засн. 1947 р.) та ДЮСШ №2 (засн. 1980 р.), художня школа (засн. 1974 р.), Палац піонерів та ін. В останні роки існування СРСР, під час так званої перебудови в місті розпочався процес національного відродження. У 1988 р. засновано культорологічне товариство „Поступ”, очолюване Я.Полатайчуком. 6 лютого цього ж року почала виходити перша в Україні легальна національно-демократична газета доби соціалізму „Агро”, на сторінках якої вперше публікувалися матеріали із заборонених в радянські часи тем – голодомор, національно-визвольні змагання і т. д. Редакторами газети були Д. Захарук, О. Бабій, М. Андрусяк.  У 1988-89 рр., при протидії КПРС та КДБ, відбувся новітній процес відновлення Товариства української мови (ТУМ) ім.Тараса Шевченка, якому передувала робота зі створення осередків підприємств міста, сіл району та навчальних закладів (нинішня «Просвіта» - перший голова Міськрайонного Товариства І.Довганюк). 

       Національно-просвітні акції та віча набували масового характеру. 9 березня 1989 р. громадськість міста на чолі з товариством „Поступ” отримала дозвіл на урочистий похід до парку Т. Шевченка (тепер студентський парк), де біля погруддя поета читали його вірші, співали пісні на його слова. Так почались відкриті вшанування поета, коли в 1989 р. відкрито пам’ятники Т. Шевченкові в Джуркові та Воскресінцях, де вперше було піднято синьо-жовтий прапор. В січні 1990 р. коломияни взяли участь у живому ланцюгу Станіславів-Львів-Київ на честь Дня злуки. 6 березня 1990 р. відбулися перші демократичні вибори на альтернативній основі, в результаті яких до влади в місті прийшли демократичні сили. ТУМ ім.Тараса Шевченка, як єдина, на той час, зареєстрована демократична організація, висунуло кандидатів у депутати усіх рівнів (від сільських і міської Ради до обласної та Верховної Ради України) на противагу кандидатам від КПРС та перемогло в цих виборах (більше 80-ти депутатів зі 100 були обрані до міської Ради від ТУМ, голова обласного ТУМ Степан Пушик та журналіст Дмитро Захарук, за подання та підтримки Товариства стали народними депутатами України. Наших земляків Дмитра Павличка та Романа Іваничука, які, відповідно, очолювали Всеукраїнське та Львівське ТУМ також обрали до українського Парламенту). Головою міста обрано Володимира Машталера. 18 травня 1990 р. почав виходити „Вісник Коломиї”, а 15 січня 1991 р. „Вільний голос”. 1990 р. Коломия об’єднала ураїнців з цілого світу на Першому Всесвітньому Соборі Духовної України, який проходив у місті від 4 до 7 липня. 17 серпня 1990 р. демонтовано пам’ятник В. І. Ленінові. 

      Під час демонтажу в постаменті пам’ятника виявлено надмогильні плити з єврейського цвинтаря.  В цьому ж році рішенням виконкому Коломийської міської ради народних депутатів першого демократичного скликання відновлено ліквідовану радянською владою у 1944 р. Коломийську гімназію. 8 жовтня 1990 р. розпочав свою роботу Музей історії міста Коломиї. Засновано низку середніх спеціальних навчальних закладів. 

     До закладів культури належали музичні й художня школи, широка мережа бібліотек, районний і міський будинки культури, будинок офіцерів та 4 кінотеатри (на кін. 1980-х рр.). Від 1944 до 1962 рр. в Коломиї діяв музично-драматичний театр ім. Галана (від 1954 р.), який за час свого існування показав сотні вистав, активно гастролював не лише містами України, а й інших республік СРСР. Після його закриття театральні традиції міста продовжували самодіяльні театри. 1989 р. Коломийський державний театр відновлено. Традиційними в радянський час були свята пісні й праці, проводились численні заходи та концерти, присвячені тим чи іншим датам, прийнятним з точки зору радянської ідеології. У1987 р. започатковано музичний фестиваль ім. А. Кос-Анатольського. 

     В радянський період значно зросла мережа медичних закладів, збудовано нові приміщення для пологового будинку, дитячої лікарні та поліклініки, терапевтичного відділення центральної районної лікарні.  У листопаді 1944 р. відновилося видання коломийської газети „Червоний прапор”, яка в деякі роки радянського періоду була єдиним періодичним виданням міста. Останнє число газети вийшло 21 серпня 1991 р. Упродовж 1945–1959 рр. у Коломиї виходила газета „Червоний промінь” , орган райкому КПУ та районної Ради депутатів трудящих. В останні роки існування СРСР, під час так званої перебудови в місті розпочався процес національного відродження. 

     У 1988 р. засновано культорологічне товариство „Поступ”, очолюване Я. Полатайчуком. 6 лютого цього ж року почала виходити перша в Україні легальна національно-демократична газета доби соціалізму „Агро”, на сторінках якої вперше публікувалися матеріали із заборонених в радянські часи тем – голодомор, національно-визвольні змагання і т. д. Редакторами газети були Д. Захарук, О. Бабій, М. Андрусяк. Національно-просвітні акції та віча набували масового характеру. 9 березня 1989 р. громадськість міста на чолі з товариством „Поступ” отримала дозвіл на урочистий похід до парку Т. Шевченка (тепер студентський парк), де біля погруддя поета читали його вірші, співали пісні на його слова. Так почались відкриті вшанування поета, коли в 1989 р. відкрито пам’ятники Т. Шевченкові в Джуркові та Воскресінцях, де вперше було піднято синьо-жовтий прапор. 

В січні 1990 р. коломияни взяли участь у живому ланцюгу Станіславів-Львів-Київ на честь Дня злуки. 6 березня 1990 р. відбулися перші демократичні вибори на альтернативній основі, в результаті яких до влади в місті прийшли демократичні сили. Головою міста обрано Володимира Машталера. 18 травня 1990 р. почав виходити „Вісник Коломиї”, а 15 січня 1991 р. „Вільний голос”. 1990 р. Коломия об’єднала ураїнців з цілого світу на Першому Всесвітньому Соборі Духовної України, який проходив у місті від 4 до 7 липня. 17 серпня 1990 р. демонтовано пам’ятник В. І. Ленінові. Під час демонтажу в постаменті пам’ятника виявлено надмогильні плити з єврейського цвинтаря.  В цьому ж році рішенням виконкому Коломийської міської ради народних депутатів першого демократичного скликання відновлено ліквідовану радянською владою у 1944 р. Коломийську гімназію. 8 жовтня 1990 р. розпочав свою роботу Музей історії міста Коломиї. 10 травня 1991 р. Коломию відвідав глава УГКЦ Мирослав Іван Любачівський. Тоді ж було посвячено місце під пам’ятник Т. Шевченку. 17–19 серпня 1991 р. Коломия урочисто відзначала 750-річчя першої літописної згадки. В рамках святкування 18 серпня відкрито пам’ятник Степанові Бандері. Багатолюдне свято з насиченою програмою стало останньою акцією в місті доби Радянського Союзу. 

       Населення міста зі схваленням зустріло проголошення державної незалежності у 1991 р. Головами міста в роки незалежності були: Машталер Володимир Петрович 6.03.1990–1994 Довганюк Ігор Дмитрович 1994–1998 Корчинський Віктор Олександрович 1998–2002 Юращук Богдан Іванович 2002–2006 Овчаренко Юрій Іванович 2006–2010 Слюзар Ігор Богданович нині діючий міський голова. Коломияни чисельно брали участь у всіх виборах, особливо активно підтримали Помаранчеву революцію.  

       Економіка Коломиї після розпаду СРСР тривалий час перебувала в кризовій ситуації. Змінилася система господарювання і власності. Більшість існуючих в радянський час підприємств занепали або самоліквідувалися. На зміну їм прийшли нові, серед яких ВАТ „Коломийська друкарня”, зернопереробна компанія „ЮМАС”, КЕЗ „Прут”, фірма „Назіс” та ін. Станом на 2000 р. найбільший відсоток (39,5) за обсягами виробництва складала харчова і переробна промисловість. Зросла мережа торгівельних та розважальних закладів, кав’ярень, ресторанів, готелів, туристичних фірм. У 2000 р. відбулася масштабна реконструкція й ремонт центру міста, тоді ж збудовано готель „Писанка” й нове приміщення Музею писанкового розпису. Триває будівництво нових житлових будинків. 

       Після проголошення незалежності в Коломиї відновили свою діяльність дорадянські українські товариства „Просвіта” та „Союз українок”; виникли нові організації й товариства; відійшла в минуле й однопартійна система.  З відродженням греко-католицької церкви й свободи віросповідання в Коломиї відновлено низку церков у давніх спорудах: Церква св. архистратига Михаїла УГКЦ (1990) Церква Благовіщення УПЦ (1991) Церква св. Йосафата (1991) Римо-католицький костел св. І. Лойоли (1990) Церква св. Миколая УГКЦ (1996) Синагога (1996) Збудовано або ж ще будуються й нові церковні споруди: Катедральний собор Преображення Господнього УГКЦ (поч. будівництва 1998). Миколаєво-Успенський собор УПЦ (збуд. 1996) Кафедральний собор Преображення Господнього УПЦ КП (поч. буд. 1994). Церква євангельських християн баптистів (збуд. 1998). Каплиця Стрітення Господнього УГКЦ Каплиця святих апостолів Петра й Павла Церква Покрову Божої Матері Церква Кн. Володимира і кн. Ольги та ін. У 1993 р. створено Коломийсько-Чернівецьку єпархію УГКЦ, управління якої розташовано у будинку колишнього МК КПУ. 

Зазнала реорганізації й низка навчальних закладів міста: всі школи перейшли на десятирічне навчання та українську мову викладання; на базі школи №10 відкрито Коломийський навчально-виховний комплекс №10; школу №9 перепрофільовано на Коломийський природничо-математичний ліцей; відновлену гімназію ім. М. Грушевського приміщено в будинку ліквідованої школи-інтернату; певні зміни відбулися в навчальних програмах існуючих середніх спеціальних з акладів, відкрилося і декілька нових; засновано два вищі навчальні заклади.  Становлення України як держави в рамках міста відбувалося непросто, але з великим піднесенням і ентузіазмом. 

 Проводились численні заходи – віча, акції, святкування, які відновлювали історичну правду, приховувану або ж перекручувану в часи СРСР, започатковано нові фестивалі. 1992: 135-річчя від дня народження письменника А. Чайковського; 120-річчя від дня народження письменника Б. Лепкого; 100-річчя композитора М. Гайворонського; 50-річчя УПА та ін. 1993: 100-річчя від дня народження професора Коломийської гімназії О. Кузьми; 100-річчя від дня народження музиканта й педагога Р. Рубінґера та ін.; 1994: 110-річчя від дня народження професора Коломийської гімназії Д. Николишина; 100-річчя від дня народження поета і композитора Р. Купчинського; 50-річчя операції „Вісла” та ін. 1995: 400-річчя від дня народження гетьмана Богдана Хмельницького, 200-річчя просвітителя і засновника театру о. І. Озаркевича, 100-річчя письменника Ю. Шкрумеляка, 100-річчя товариства „Коломийський Боян”, 90-річчя композитора В. Витвіцького, 70-річчя журналу „Жіноча Доля” та ін. 1996: 400-річчя Берестейської унії, 100-річчя побудови Народного дому, 70-річчя КМНМГП та ін. 1997: 50-річчя Коломийського медучилища, 60-річчя професора В. Лизанчука та ін. 1998: 150-річчя театрального руху в Галичині; 130-річчя товариства „Просвіта”, 80-річчя ЗУНР та ін. 1999: 80-річчя Злуки ЗУНР і УНР та ін. 2000: 2000-ліття Різдва Христового, 100-річчя Коломийської гімназії, Х Міжнародний Гуцульський фольклорно-етнографічний фестиваль та ін. 2001: 80-річчя Коломийської музичної школи 70-річчя актора, громадсько-політичного діяча Ігоря Салія, І Регіональний фестиваль дитячого естрадного мистецтва „Зорепад” та ін. 2002: 100-річчя від дня народження письменниці К. Малицької, 70-річчя культурно-громадського діяча Я. Полатайчука та ін.  2003: ІІ Міжнародний фестиваль дитячого естрадного мистецтва „Зорепад”. 2004 121-річчя від дня народження письменника Леся Гринюка та заснування фонду його імені; 5-річчя загибелі В. Чорновола та ін. 2005 вперше на державному рівні, зокрема і в Коломиї, відзначено день пам”яті жертв голодоморів та ін. 2006: ХVІ Міжнародний гуцульський фольклорно-етнографічний фестиваль „Коломийка” та ін. 2007: І обласний фестиваль „Писанка” та ін. 2008: ІІ обласний фестиваль „Писанка”, І Всеукраїнський театральний фестиваль „Коломийські представлення” та ін. 2009: ІІІ обласний фестиваль „Писанка” та ін. 2010: Перший відкритий фестиваль „Медовий Спас”, фестиваль-ярмарок краєзнавчої книги „Коломийський манускрипт”; фольклорне свято „Гірські горни”; ІІ Всеукраїнський театральний фестиваль „Коломийські представлення” та ін. Щорічно традиційно в грудневі дні в Коломиї проходить музичний фестиваль ім. А. Кос-Анатольського. Міський будинок культури „Народний дім” від 1990 р. займає приміщення колишнього Будинку офіцерів. 

Тут активно працюють самодіяльні колективи, чимало яких створені вже у роки незалежності, зокрема театр поезії „Орфей”, ансамбль сучасного танцю „Ерідан” та ін. Відродження правдивої історії спонукало до відкриття в Коломиї нових пам’ятників: 20 вересня 1992 р. – Михайлові Грушевському; 22 серпня 1993 р. – Тарасові Шевченку; 19 жовтня 1997 р. – Кирилові Трильовському; 22 серпня 1999 р. – статуя Божої Матері „За щасливе повернення з фронтів війни, тюрем, концтаборів”; 3 листопада 2001 р. – воїнам-інтернаціоналістам; 5 січня 2008 р. – борцям за незалежну Україну;

Дата зміни: 03.04.2017 07:34